Матеріали до круглого столу: «Духовніть – основа людяності»

         Мета: формувати в учнів розуміння важливості духовності для фомування правильних моральних життєвих та ціннісних орієнтирів, сприяти збагачення свого внутрішнього світу, навчити бути гармонійними особистостями.

         Духовність. Слово це майже всі ми промовляємо по-особливо­му: стиха, піднесено, адже ро­зуміємо, що зміст його приховує щось звеличено прекрасне. Без чіткого уявлення про те, що таке духовність як особлива риса людини, неможли­во свідомо сприяти духовному розвит­кові дитини.

         Духовність — це складне гармонійне поєднання різноманітних особистісних якостей людини. Духов­ність виявляється у процесі взаємодії людини з дов­кіллям (природою, іншими людьми тощо), у спря­муванні інтересів, нахилів людини до пізнання, за­своєння та створення духовних цінностей. У цьому випадку — загальнолюдських (краса, добро, любов) та індивідуальних (інтереси, погляди, переконання, ідеали, які є гідними наслідування). У сукупності зазначені психологічні аспекти становлять духовно ціннісні орієнтири.

         За умов цілеспрямованого виховання духовно ціннісні орієнтири можуть набути вищої форми — пере­творитися на духовні потреби, які внутрішньо спону­катимуть до різних видів духовної діяльності (пізна­вальної, естетичної, комунікативної). Така діяльність визначається не прагматизмом, а прагненням задо­вольнити безкорислові духовні потреби.

         Інколи духовність ототожнюють з релігією або з високим рівнем моральності, інтелектуальних чи творчих здібностей. Однак легко довести, що від­дана Богові людина, яка не виявляє доброчинності у своєму житті, не прагне до самовдосконалення, на­вряд чи гідна звання духовно розвиненої. Таланови­того науковця, але байдужого до краси, не здатно­го до співчуття і співпереживання, духовно багатим теж не назвеш.

         Найбільш специфічними формами прояву духов­ності є духовні стани та почуття. Духовний стан виникає в процесі спілкування людини з природою, творами мистецтва. Він супроводжується емоційним піднесенням, радісним хвилюванням, коли людське «Я» розширюється до меж Всесвіту.

Люди, які здатні перебувати в такому стані, спов­нені почуття любові до всього живого та бажаннятворити добро. Духовні стани стимулюють виник­нення духовних почуттів — провини, каяття, лю­бові, віри і надії. Духовні почуття є своєрідними цін­нісними орієнтирами особистості, які визначають її ставлення до навколишнього світу. Крім того, вони допомагають людині зберегти власне «Я» за будь-яких, навіть драматичних, обставин.

Одним зі складників прояву духовності є потребово-ціннісний, що охоплює духовні потреби та ду­ховні ціннісні орієнтації.

         Пізнавально-інтелектульний складник вияв­ляється в таких характеристиках розумової діяль­ності, як допитливість, глибина, критичність мис­лення.

         Процес навчання та виховання молодої лю­дини сприяє проникненню в сутність важливих і складних питань, проблем, усвідомленню причин та взаємозв'язків явищ. Діти об'єктивно пізнають світ, себе, сенс життя, критично оцінюють інформа­цію, власні та чужі думки.

         Вольовий, вчинково-діяльнісний складник ду­ховності передбачає цілеспрямованість особистості, здійснення духовного саморозвитку, що виявляєть­ся у духовній діяльності та духовних вчинках. Слід відразу зауважити, що коли йдеться про духовність, то мотивацією вольових дій є духовні потреби та ду­ховні ціннісні орієнтації.

         Почуттєво-емоційний (естетично-гуманіс­тичний) складник виявляється в розвиненості емо­ційної сфери психіки людини, її прагненні до гар­монії та досконалості.

         Таким чином, ми дійшли висновку, що духов­ність — це одна з характерних якостей людини, складне поєднання особливостей інтелектуальної, почуттєво-емоційної та вольової сфер людської психіки, здатність людини до особистісного вдоско­налення.

Наведені складники духовності можна розгляда­ти як психологічні орієнтири у процесі виховання школярів.

         Сучасна ситуація в духовній сфері справляє не зовсім приємне враження. Негативні явища, що відбуваються в суспільстві, значно впливають на про­цес формування особистості. Дитина намагається са-моствердитись серед оточення за допомогою сили. Причиною цього є відсутність знань та погана інфор-мованість про духовні надбання людства. Саме вчи­тель покликаний дати дитині ці знання та власним прикладом виховати справжню людину, при цьому стати чимось більшим, ніж просто викладачем, змі­нитися внутрішньо і духовно відродитися.

Світобудова сповнена смислу, тож і знання зара­ди відродження й порятунку дитячого світу мають відповідати християнській етиці.

         Упродовж тривалого часу творча група школи працювала над вивченням цього питання. Заняття, уроки, виховні години сприяли розвитку мислення, творчих здібностей, моральних якостей, вироблен­ню правильних уявлень про навколишнє середовище, вихованню любові до своїх батьків, бажання перема­гати зло добром, упевнено йти до мети.

         Звичайно, без знань неможливо усвідомити всю важливість цієї теми у формуванні життєвої пози­ції. Та все ж діти усвідомлюють відповідальність за свої вчинки, починають розуміти, що в житті за­вжди є проблема вибору, а для того щоб мати мож­ливість робити правильний вибір, потрібно форму­вати свій характер та вести здоровий спосіб життя.

         Необхідно поступово, цілком упевнено підводити дітей до сприйняття теми «Християнська мораль», виховувати на основних принципах християнства. Тоді знання гармонійно лягають на підґрунтя мо­рально-етичних норм, долають забобони в обгово­ренні питань поведінки.

         Сьогодні духовність перебуває в оберненій за­лежності від кількості інформації, якою насичені на­вчальні плани. Хоча, чим більше у людини знань, тим більше вона потребує і Бога для душі. Тривале виховання атеїстів дало змогу звільнитися від забо­бонів, але суспільство дійшло до небезпечної межі втрати своїх духовних цінностей. Розпадаються мо­ральні і духовні традиції. Поняття добра та зла по­чинає випадати із системи виховання, бо дитині важ­ко зорієнтуватись і визначитися в шаленому потоці інформації. І ми впевнені, що допоки християнська мораль не стане основою формування особистості, не досягнемо успіхів у поліпшенні стану духовності.

         Десять заповідей Господніх дані людям, щоб вони знали, як поводитися перед Богом, а також, як жити в суспільстві. Перші чотири заповіді вчать, як ставитися до Бога, останні шість — визначають взаємини між людьми. Одна з основних — п'ята — учить, як нам треба ставитися до найближчих лю­дей — батьків. До свідомості дитини слід донести, що шанувати — це значить любити їх, бути вдячни­ми, турбуватися про них, допомагати в усьому, діли­ти з ними їхні скорботи і труднощі. Особливо ж це потрібно, коли вони досягають літнього віку. Таке коло обов'язків перед дітьми розкриває п'ята заповідь.                                                                      Бачимо, яке морально золоте давнє правило. На­вчити виконувати його — значить зміцнювати лад у сім'ї та в державі.

         Душа — ключове поняття християнської моралі. Саме тому основні принципи та норми поведінки нав'язувати дитині не слід, а поступово виховувати на їх основі. Мораль виховує не тіло, а душу, і прин­ципи життя повинні стати своєрідними вузликами на тонкому ланцюжку свідомості.  Якщо діти прий­муть ідею Істини та Добра, усвідомлять себе як са­мостійну, але не самодостатню істоту, то вони будуть вільно орієнтуватися в лабіринті життя і вписуватися у цілісну картину світу.

         Реальності нашого часу допомагають усвідоми­ти універсальне значення моральних принципів. Ду­ховність і моральність є умовами збереження ціліс­ності світової системи. Політика, наука й виховання не повинні бути відірвані від моральності. Завдяки християнським принципам ми зможемо протистояти злу. Людство має багаті надбання в царині знань, ін­дивідуальній природі людської душі. Ці знання одві­ку допомагають обрати правильний життєвий шлях.

         Пробудження духовних сил дитини на началах християнської моралі є незмінною турботою вихова­теля. Школа має виховувати мудрістю не самовпев-нену дитину, а спокійну і розумну. У нашій структурі системи виховання має бути місце для релігійної ідеї, віра в добро має ввійти у розум дитини, розм'якшити її душу. Це є вищою метою індивідуального розвит­ку.  Тоді, коли несформована особистість на своєму шляху до Бога не досягне ідеалу, все одно в її душі відбудуться зміни.

         Давайте разом рятувати душі наших дітей. Спро­буймо пробудити духовну снагу, звільнити їх від его­центризму, залучити до вічного, єднаючи у своєму нинішньому житті минуле і майбутнє. Тільки у ви­сокій духовній напрузі відтворюється стале тяжіння до загального добра.

         Талановитий педагог Василь Сухомлинський ве­лику увагу приділяв морально-етичному вихованню молоді, духовному спілкуванню. Він писав: «Треба так впливати на свідомість і почуття вихованців, щоб вони переживали привабливість добра і нетер­пимість до зла, щоб уже в ранньому дитинстві їх полонила моральна Краса людської поведінки, щоб дитина сама прагнула до щастя бути морально кра­сивою. ..Я намагаюся, щоб уже в ранній юності людина вміла думати над складними... моральними пробле­мами: обов'язок перед суспільством... вірність сло­ву... непримиренність до зла...»

         Українська держава переживає часи духовного й національного відродження та становлення. Ці про­цеси викликають до життя стрімкі, часом непередба-чувані зміни, які супроводжуються стресами й катак-лізмами. У зв'язку з цим виникає потреба врівнова­жувати напруження фундаментальних перетворень піднесенням і збагаченням традицій нашого народу, його духовної, культурної спадщини.