Мета: ознайомити учнів з історичною реконструкцією подій січня 1918 року та військових дій біля Києва; виховувати в учнів почуття патріотизму та шани загиблим захисникам своєї Батьківщини.
У новітній Україні стало вже звичним наприкінці січня кожного року привертати громадську увагу до епізоду, що трапився в розпал революційного зламу, — бою під Крутами. Здавалося б, майже за дев’ять десятиліть можна достеменно відтворити картину того, що справді сталося, і, врешті, дати неупереджену виважену кваліфікацію як власне самому епізодові, так і набагато ширшій проблемі, яку він (цей епізод) напрочуд рельєфно висвітлює.
Однак бій під Крутами, вочевидь, належить до тих феноменів, навколо яких від самого початку сплелися в тугий вузол життєва істина, її карколомна трансформація на догоду політиці й кон’юнктурне використання складно оформленого в результаті паліативу.
Із суто наукового, власне, фактологічного погляду великих проблем щодо передісторії, значення бою, його наслідків практично не виникає.
Із січня 1918 р. з Харкова у напрямку Полтави під командуванням М.Муравйова вирушив зведений загін із червоногвардійців міста, червоних козаків В.Примакова і одного бронепотяга — всього 700 бійців. Того ж дня у тому ж напрямку вирушив загін катеринославських, донецьких і московських робітників під командуванням П.Єгорова. З 1200 вояків 450 були донецькими червоногвардійцями під командуванням Д.Жлоби.
Хоча у Полтаві дислокувалося п’ять тис. солдатів і офіцерів, відданих Центральній Раді, 5 січня вони здали місто без бою. А вже через кілька днів переможці, поповнивши свої лави полтавськими червоногвардійцями під командуванням місцевого більшовика С.Козюри, почали наступ залізницею через Гребінку — Ромодан на захід і північний захід. Паралельно у напрямку Києва почався рух інших загонів, що спішно формувалися. Це були революційно налаштовані елементи, які прагнули політичної дії й охоче відгукувалися на заклики нищення старого ладу, боротьби за новий, справедливіший, гуманніший соціальний устрій. Загалом чисельність таких формувань була незначною, хоча вони гучно іменувалися «революційними арміями». Скажімо, у загоні Р.Берзіна, що наступав з Могилева через Гомель на Бахмач, і в загоні С.Кудинського, що з району Новгорода прямував через Смоленськ — Брянськ — Калиновичі на Новозибків, кількість багнетів ледь перевищувала дві тис. у кожному. Сумарно ж кількість військовиків, які брали участь у поході на Київ, була трохи більшою за шість тис., хоча їх було найменовано Східним фронтом, а його головнокомандуючим призначено полковника М.Муравйова.
Об’єктивні дослідники давно відійшли від тверджень про те, що процес творення української державності був перерваний агресією численних армій («орд») Радянської Росії. Надзвичайно авторитетний в діаспорних колах історик зі схильністю до виважених філософських узагальнень І.Лисяк-Рудницький зазначав: «Легенда, що її треба здати до архіву, це казка про «надчисленні полчища» ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917—18 рр. та 1918—19 рр.) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здатна поширюватися на ті країни, що їхнє власне безголів’я робило з них легку здобич».
Доводиться констатувати: навколо сил Центральної Ради наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. створювався справжній вакуум. Вони з катастрофічною швидкістю втрачали підтримку мас, а деморалізовані військові частини хутко розбігалися звичайно ще до прямих зіткнень з радянськими військами. Ці ж тенденції захопили й «Вільне козацтво», почесним отаманом якого був П.Скоропадський.
Навпаки ж, військовий потенціал радянської влади в Україні неухильно примножувався. За реаліс-тичними оцінками, у січні 1918 кількість червоногвардійських та інших однотипних формувань, що виступали на боці радянської влади, сягала 120 тис. чоловік. Звісно, їх бойова потужність не могла порівнюватися з якостями регулярного війська. Червоногвардійські загони було важко зібрати в єдине ціле для виконання важливих стратегічних завдань. Та з другого боку, наявні червоногвардійські загони відтягували на себе сили противника, сковували, розпорошували їх. Воєнні дії виплеснулися не на поля битв за участю великих армій, а в робітничі квартали, на підприємства, в казарми, де кінцевий успіх забезпечувався бойовими якостями та моральним станом невеликих загонів і груп.
15 січня зранку 116 студентів (перша сотня) були вже на станції Крути і більшість із них відправилася на риття окопів уздовж залізничної колії між Крутами і Плисками. Обабіч бойові позиції зайняв загін юнкерів з 200 осіб.
Зранку 16 січня (тобто 29 — за новим стилем) загін балтійських матросів під командуванням Ремньова (за деякими даними, до двох тис.) на марші несподівано натрапив на зустрічний щільний вогонь юнкерів і студентів. Виникло сум’яття. А тут ще наспів панцерник сотника Лощенка з гарматою і почав вести прицільний вогонь по тилах тих, хто наступав. У деяких джерелах згадується ще про дві батареї і два бронепотяги. Так чи інакше, ввірватися до Крут з ходу червоним не вдалося.
Подальший перебіг подій дня відтворити в деталях непросто — настільки суперечливо подають відомості навіть самі їх учасники.
У пресі розвиток трагедії висвітлено так. У кожного юного захисника Крут «було всього по три обійми патронів. ...А треба вже воювать, бо несподівано підійшов ворог і почав обстрілювати їх кулеметним і гарматним вогнем. Через короткий час виявилась нова несподіванка: з бокової лінії з Чернігова підійшло кілька російських ешелонів і почали обстріл з тилу. Далі було таке: штаб ніяких приказів не шле, патронів і знаряддя бійцям не присилає. Усі патрони витрачені. Одна одним гармата, котра була у юнкерів, мусила замовкнути, випустивши останню шрапнель. Прийшлось посилати когось на станцію шукати командира і штаб (судячи з усього в редакції «Нової Ради», керівництві УПСФ знали справжні імена командира — «капі-тан Т» і склад штабу — «два брати Б.», однак із якихось міркувань не стали широко обнародувати дані, що з часом стали нез’ясовуваною таємницею. — В.С.). Їх на станції вже не було. Вони подалися за своїм поїздом, не повідомивши своє військо, не пославши йому ніякого приказу, а хапалися виїздити так, що забулися відчепити від свого поїзда вагони з знаряддям до гармат і з патронами, і завезли їх. Наших вояк росіяне оточили і перебили».
Отже, хоч якими героїчними були дії захисників маловідомої доти залізничної станції, вони, врешті, не мали жодного шансу на успіх, тим більше — на перелом загальної ситуації на фронті. На кінець дня Крути опинилися вже в руках більшовиків, а шлях на Київ, де того ж дня почалося ро-бітниче повстання проти Центральної Ради, було відкрито.
Пізніше писали, з одного боку, про кровопролитність бою, неодноразові атаки моряків, що відзначалися нечуваною жорстокістю, і те, що їх мужньо стримували «напівдіти» (Д.Дорошенко), що начебто вони ще й кидались у контратаки. А з другого — про відсутність у студентів набоїв та й елементарного вміння стріляти (багато хто з них одержав у руки гвинтівку безпосередньо напередодні бою), про те, що юнакам було вкрай незручно у незграбних битих валянках, в які їх поспіхом взули, хоча склади Першої української військової школи (колишнє Костянтинівське юнкерське училище) ломилися від новеньких чобіт тощо. Все ж студентам якимось дивом удалося відійти з позиції у відкритому полі (на відстані кілометра від станції) і ешелоном, що чекав, від’їхати у напрямку Києва. Організованому здійсненню останньої операції допомогло те, що юнаки завчасно розібрали залізничні колії і відірвалися від переслідувачів.
«Згинули під Крутами:
Сотник Омельченко — командир Студентського Куреня, студент Українського Народного Університету в Києві.
Володимир Яковлевич Шульгин, Лука Григорович Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський — студенти Університету св. Володимира в Києві. «Ще не вмерла Україна», всі інші підтримали спів».
Отже, називається 18 імен. Відтоді ніяких змін до наведеного переліку ніхто не спромігся внести.
Велелюдний похорон відбувся 19 березня 1918 р. На вокзалі, куди привезли останки загиблих, о другій годині дня зібралися їхні рідні, студенти, гімназисти, вояки, духовенство, хор під орудою О.Кошиця, багато киян. Заупокійну відправу відслужив єпископ Никодим. Візники, з двома сіро-блакитними трунами на площадці у кожного, рушили від вокзалу. Біля будинку Центральної Ради до траурної ходи з жалібно-урочистим словом звернувся Михайло Грушевський: «От у сій хвилі, — мовив він, — коли провозять ся їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак росийської власти над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ. Видко, можливість його здерти не давалась даремно, видко, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили сі молоді герої, котрих ми поважаємо ».
Набравши певної інерційної самодостатності, в українській історіографії подія під Крутами набула гіпертрофованих оцінок, обросла міфами, стала порівнюватись із відомим подвигом спартанців під Фермопілами, а загиблими дедалі частіше стали називати всіх 300 юнаків, з них — 250 студентів і гімназистів. За відсутності інших яскравих прикладів вияву національної самосвідомості й жертовності, до цієї події дедалі активніше звертаються, реалізуючи виховні заходи, особливо в середовищі молоді.
Вищевикладене зумовлює висновок про потребу виваженішого підходу до непростої сторінки вітчизняної історії, застосування оцінок і висновків, вільних від кон’юнктурних збочень і невиправданих політичних маніпулювань, штучного виривання окремих подій із загального контексту й довільного їх препарування. Зрада істини не може бути виправданою жодними мотивами й розрахунками.
Об’єктивні, неупереджені уроки з історичного досвіду — якими б незручними й неприємними вони не видавалися — єдина гарантія уникнути повторення прикрих прорахунків і помилок минулого, водночас — надійний ключ до пошуку оптимальних варіантів перспективи суспільного розвитку. Це рівною мірою стосується як науки, так й ідеологічної сфери.