Мета. Поглибити знання учнів про героїчне минуле нашого народу, допомогти усвідомити велич подвигу у Вітчизняній війні, виховувати в учнів шану і повагу до тих, хто ціною свого життя здобув перемогу.
Епіграф. Тільки той, хто пам'ятає минуле, вартий майбутнього.
Вступне слово вчителя.
Минають роки, відлітають у вічність... Більше півстоліття минуло з тієї тривожної ночі, коли замовкли останні постріли, прийшов мир, за який заплачено ціною життя мільйонів людей. Все далі відходять ті грізні роки, але не згасає пам'ять про тих, хто віддав заради Перемоги своє життя.
Не спиться ще вдовам, бо туга лишилась,
Для них і сьогодні війна не скінчилась.
Серця в них назавжди тривогою скуті:
Ніхто не забутий і ніщо не забуте!
Ніхто не забутий і ніщо не забуте! Саме на таку тему ми і проведемо сьогоднішнє виховну годину. Бо тільки той, хто пам'ятає минуле,вартий майбутнього.
Не одна мати так і не дочекалася синів з війни, не одна вдова ще й сьогодні виглядає чоловіка, а діти ждуть батьків, хоч давно вже самі стали батьками. Ось послухайте, який сон приснився одній з матерів ,яка одержала
звістку, що її син пропав безвісти.
Учениця. Сниться мені, - розповідає Марія Семенівна, - що вийшла я у широкий степ, стала посеред нього та й питаю:
- Скажи, сивочолий, де мені синочка шукати? Забарився з війни, неможу дочекатися його, може знаєш, де могила його?
А степ мовив високими полинами: «Що тобі сказати, сива мати,багато
славних лицарів лежить у моїй землі. Вічним сном сплять старі й молоді, що склали тут буйні голови давно колись. Та найбільше полягло в останню страшну війну. Був тут запеклий бій, крові пролилося чимало. Й зараз тяжко мені від неї. Ти йди далі, там стоїть курган, а на ньому орел гніздиться, може він знає, де твій син».
Прийшла я до кургану, а на ньому й справді орел сидить. Я й питаюйого: «Скажи, сизий орле, чи не бачив ти мого синочка, Михайла?»
Розпростер орел широкі крила, підняв гордо голову, подивився у степ та й каже: «Іди, мати, на край степу, там, в одинокій могилі лежить солдат, твій син».
Вчитель. Тихими вечорами переглядають вдови, діти листи-трикутники своїх чоловіків, батьків з війни, стараються воскресити їх у своїй пам'яті. Про що ж писали вони і якими були ті листи?
Учень.
Його убито. А листи йому все йдуть...
Дружина пише, що тільки ним горить і дише...
А він - у царстві темноти...
І йдуть, і йдуть, і йдуть листи...
Холодне срібло з висоти з-за хмари лине на могилу...
А в ній - солдатське біле тіло,
На ній під місяцем цвіти.
І йдуть, і йдуть, і йдуть листи...
Шумить, хвилюється трава, мов загляда у смертне ложе...
А в небі зорі, як слова листів, що він читать не може...
Не б'ється серце молоде... але приходить ось година,
І на могилу ту кладе листи печальні Україна...
Вчитель. Кожному з них хотілося вижити, хотілось повернутися додому. Серед тих. хто йшов дорогами війни, були і ваші односельчани. Чи знаєте ви про них, хто вони?
Багато ваших односельчан брали участь у Вітчизняній війні. Багато з них загинули, не повернулися.
Учениця.
Скільки вас із доріг не вернулось до отчого дому,
Хоч затихла весною у світі вогненна гроза,
А синів матері виглядають у горі німому –
Крає серце пекуча ще й досі сльоза.
Сплять солдати в степах під волошковим небом Європи,
А розквітлому щастю, здасться, немає кінця,
Біля Волги й Дніпра заросли пшеницями окопи,
Тільки в храмах солдатських зосталися наші серця.
А тих, хто повернувся, з кожним днем стає все менше і менше. Сьогодні на їхніх скронях сивина.
Мине час, і вони відійдуть у вічність.
Та чомусь ми все рідше стали згадувати про них.
А всіх їх можна назвати одним словом - ветерани!
І нехай в його честь не стоїть обеліск,
І нехай він не помер від ран.
Низько йому ти завжди поклонись,
Він - великої війни ветеран!
Вчитель. Сьогодні по-різному оцінюють події Вітчизняної війни. Але ми з вами повинні знати, що була така жахлива сторінка в історії нашого народу, і це сторінка не одного, а п'яти років. Для українського народу ця війна була вдвічі важчою, бо прийшлося оборонятися не тільки від німецького фашизму, а й від московського більшовизму. І воїни УПА свято боронили свою землю.
Пройшли роки, але й сьогодні згадують про героїв односельчани,рідні. Ще молодими, не жаліючи ні сил, ні здоров'я, ні своєї молодості, славні патріоти віддавали життя за волю України. Ми повинні гордитися їхніми подвигами і готуватися в будь-який час захистити неньку-Україну від тих, хто зазіхатиме на її землю і красу.
Пам'ять... Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас із старих фронтових фотографій, з тих речей, які зберігають колишні фронтовики, і не дає померкнути жодній героїчній сторінці історії перемоги над фашизмом. А ми. молоде покоління, про їхні бойові подвиги, їхнє воєнне життя можемо сьогодні дізнатися тільки з їхніх розповідей, кінофільмів, творів художньої літератури. Багато, як українських, так і митців слова всього світу присвятили свої твори темі війни. Це Андрій Малишко, Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Олесь Гончар, Ліна Костенко та багато інших. У кожному селі та місті споруджено пам'ятники, обеліски в пам'ять про тих, кому не судилося повернутися. На гранітних плитах золотом викарбувані їх імена.
А скільки могил Невідомому солдату. Напевне, немає у всій Європі містечка, де б не було безіменної могили. Ім'я солдата загубилося на шляхах Вітчизняної.
Далеко чи близько на тихім узбіччі,
У селах веселих, в містах безугавних
Стоять обеліски, землі вартівничі,
Як пісня, як пам'ять про битви вже давні,
Стоять обеліски в честь воїнів славних.
Схиляємось ми шанобливо в задумі,
Тужливо шумлять осокори з боків,
І чується голос в зеленому шумі:
Бережіть і шануйте могили батьків.
Там сплять навічно воїни-солдати,
Чиїсь батьки, чиїсь брати й сини.
Їм не судилось весен зустрічати,
Тих, що стрічаєш ти після війни.
Там сплять твої ровесники-орлята,
Вони тут не сіють, вони тут не жнуть,
Лиш вогники-квіти їм люди кладуть,
Лиш сльози вмивають синів імена,
Що їх із собою забрала війна,
Що їхні серця уже довгі літа
Земля українська в собі пригорта.
У Хвилюючі хвилини життя приходять люди до обелісків. Печалиться у довічному горі біля могили чоловіка сива від горя дружина. схиляється над меморіальними плитами молоде подружжя з квітами в руках, пильно вдивляється у викарбувані імена посивілий солдат, згадуїочи своїх однополчан. Пливе сьогодні над землею сумний передзвін Хатині на білоруській землі. У звуках кожного з 26 дзвонів вчуваїоться голоси, які застерігають: «Дивіться, люди! Дивіться і запам'ятовуйте назавжди. Цього забувати не можна».
Діти, ніколи не проходьте байдуже повз могили, пам'ятники, обеліски. Завжди вклоніться пам'яті тих, хто боровся за нас, за наше життя і пам'ятайте про героїв, які живуть разом з нами.
Я знову прийшов до тебе, тату... Стою в глибокій скорботі біля
найдорожчої для мене святині, на якій викарбуване твоє ім'я. Кожного року в переможний день злітає воно над землею, над цілим світом. Здригається серце й на мить завмирає. Твоє ім'я відлунюється в ньому невимовним болем.
Підсумок.
Вчитель. Наш обов'язок не тільки в свята згадувати, а кожен день пам'ятати про усіх, хто кував перемогу й загинув.
За тебе, за мене, за всю Батьківщину,
Хто фронтом звитяги йшов поруч з тобою,
Боровся з фашизмом і гинув у бою.
Хто месником смілим тоді партизанив
І ворога нищив героєм незнаним.
Згадай Їх усіх, замордованих, вбитих,
І гідно живи їх життям недожитим!