Міні-лекція для учнів 10-11 класів
(аналіз стану справ у розвинутих країнах)
Як відомо з багатьох досліджень, у 80 % випадках учинення насильства у сім’ї кривдниками є чоловіки, а постраждалими — жінки і діти. Однак усі фахівці, які вивчають цю проблему, вказують на те, що насильство вчиняють досить різні люди.
Кривдником може бути особа будь-якого віку, статі, соціально-економічного статусу, раси, етнічного походження, професії, рівня освіти чи віросповідання. Від підлітків і до професорів коледжу, фермерів, консультантів, електриків, міліціонерів, лікарів, клерків, суддів, відомих людей.
Кривдники не є людьми, які завжди гніваються чи ворожі, вони можуть бути чарівними, приязними, люб’язними.
Особи, які чинять насильство в сім’ї, відрізняються моделями насильства та рівнем небезпеки. Оскільки не існує узгодженого універсального психологічного профілю кривдника, поширеним описом його дій є такий: «поведінкові моделі, для яких характерний примусовий контроль, що включає різні форми погроз, психологічного та фізичного насильства».
Існує частина кривдників, які страждають на психічні захворювання (депресія, посттравматичні стресові розлади), мають психопатологію. Діагностичний та статистичний підручник Американської психологічної асоціації (Б5М-ІУ) не відводить діагностичної категорії для кривдників, але ментальне захворювання варто розглядати як фактор, який може впливати на природу насильства.
Кривдники не завжди — «погані» люди, але їхня насильницька поведінка не є прийнятною.
Деякі кривдники мають історії свого дитинства, де вони були жертвами фізичного чи сексуального насильства, недбалого ставлення батьків. Частина з них потерпала від жорстокого поводження, мала проблеми із психічним здоров’ям.
Усі вказані фактори можуть породжувати різноманітні моделі насильницької поведінки.
Кривдники потребують підтримки і впливів, що допоможуть їм подолати агресивну поведінку і додаткові проблеми, які є причиною таких учинків.
Нелл Блеклок, аналізуючи ситуацію у Сполученому королівстві, стверджує, що переважна більшість тих, хто використовує насильство та інші форми поведінки для контролю та домінування у стосунках, — це чоловіки. Більшість поранених чи вбитих через домашнє насильство — жінки: щотижня двох жінок убивають їхні партнери чи екс-партнери.
Як виявилося в ході реалізації у Великій Британії проекту «Інтервенція у домашнє насильство» (ІДН), для осіб, які вчинили насильство у сім’ї, характерні:
• мінімізація;
• відмова від відповідальності;
• почуття права на контроль (чоловіче право).
Мінімізація. Кривдник намагається мінімізувати, ігнорувати реальність насильства — повторюваність, частоту скоєння, серйозність, наслідки. Він заперечує факти насильства, стверджує, що нічого не сталося.
Кривдник виключає зі своєї уваги усвідомлення таких видів власної поведінки:
• окремі випадки, які не підпадають під його внутрішнє «визначення» насильства (штовхання, обмеження у пересуванні, блокування та кидання чимось);
• сексуальне зловживання чи сексуальне насильство — вони вважають його чимось непритаманним домашньому насильству;
• жорстоке поводження з дітьми;
• нефізичну насильницьку поведінку.
Найчастіше визнають тільки те насильство, яке стало публічним, спричинило заведення кримінальної справи.
Забування, «витирання» з пам’яті, «незнання». Кривдник починає свій розгляд насильства із фраз на кшталт: «Я не знаю, про що ви говорите», «Щось там сталося». Ця невизначеність найчастіше є спробою завуалювати насильство і подати його як дії не тільки свої, але й інших осіб.
«Реально — це не я». Кривдник тут демонструє уявлення про когось, хто чинить насильство, але це не він. Він не заперечує, що інші люди потребують допомоги. «Але це — не я», «Я не той, хто б’є свою дружину», «Кожен може розлютитися — але ж я не б’ю її щотижня». Зміни у такому дистанціюванні настають, коли чоловіки щойно перервали свої стосунки чи почали брати участь у корекційній програмі. Вони тоді кажуть: «Звичайно, я був кривдником», «Це було до того, як я прийшов сюди, тепер…».
Кривдник представляє своє насильство як таке, що не має особливого значення, використовуючи фрази, в яких домашнє насильство виглядає як сварка.
Кривдники часто бачать партнера як неприйнятного, носія зла й описують його у вкрай негативних термінах. Це є частиною процесу, що дозволяє чинити насильство щодо партнера.
Відмова визнавати вплив домашнього насильства на дітей. Як правило, не зважаючи на те, що/кривдник вчиняє насильство щодо матері своїх дітей упродовж багатьох років, він часто стверджує, що є хорошим батьком. У корекційних програмах обов’язково потрібно обговорювати цю тему.
Заперечення відповідальності. Кривдник заперечує контроль своїх дій, вважає, що контроль — деінде, поза ним самим.
ДжоТодд стверджує, що особи, які вчиняють насильство у сім’ї, часто добре розрізнюють, щодо кого вони проявляють насильницьку поведінку і до якого рівня можуть застосовувати жорстокість. Кривдники відчувають гнів, наприклад, щодо свого начальника, батька, партнера, але за жертву обирають саме партнера. ДжоТодд вважає, що кривдник не завжди вдається до агресії тільки через те, що гнівається, а й тому, що його зрадили. Він також відчуває страх, образу, безпорадність.
Працюючи із кризовими сім’ями, жертвами насильства (у 80 % випадків це жінки і діти), особами, які вчинили (вчиняють) насильство у сім’ї, ми аналізували не тільки психологічні особливості Постраждалих від домашнього насильства, але й кривдника.
Наша схема психологічного портрету особистості містить такі складові:
• риси інтелекту;
• цінності;
• мотиви;
• етичні та моральні принципи;
• самооцінку;
• емоційний стан;
• життєві вміння;
• особистісні риси;
• психологічні наслідки перебування людини у ситуації насильства.
На основі цього нам вдалося скласти психологічний портрет кривдника.
ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПОРТРЕТ КРИВДНИКА
Інтелект:
• міфологізованість — міф про його особливу роль і особливі здібності;
• є власна точка зору, що не підлягає змінам та обговоренню;
• стійке уявлення про владу;
• рівень культури частіше низький, але не завжди;
• брак знань міжнародного та українського законодавства;
• відсутність умінь обговорювати проблеми;
• гіпертрофована жага самому приймати всі рішення.
Цінності:
• кар’єра;
• цінності батьківської (часто дисфункціональної чи тоталітарної) сім’ї;
• власне самоствердження, не зважаючи на інтереси і потреби інших людей;
• потреба мати людину, яка служить і обслуговує;
• ні в кого не має бути якихось сумнівів у моїй геніальності чи потенціалі.
Мотиви:
• влада за всяку ціну;
• подолати свої дитячі комплекси за допомогою насильства щодо близьких людей;
• систематично поводитись агресивно, не зазнаючи жодних покарань і не беручи за це відповідальності;
• віра в те, що кохання може бути і з кулаками;
• віра в те, що життя жертви та дітей — ніщо у порівнянні із власним;
• віра в те, що саме він знає, у чому щастя жертви та дітей;
• страх перед змінами у своєму житті (наприклад, якщо дружина піде працювати).
Етика, мораль:
• установки на те, що заради нього чи його цілей близькі (насамперед, партнер) мають жертвувати всім;
• готовність вирішувати всі питання силою;
• готовність до того, щоб близькі люди втратили власну гідність;
• прийняття етики стосунків у своїй батьківській сім’ї, яка є (була) дисфункціональною чи тоталітарною, за норму.
Самооцінка:
• завищена чи приховано занижена при бажанні мати високу;
• втрата віри у близьких і гіпертрофована віра в себе;
• стигматизація близьких людей і надання їм соціальних ролей: «нероба», «нікчема», «погана господиня», «погана мати», «невіглас» тощо, і через це штучне підняття власної самооцінки;
• намагання вирішити проблему через штучне підняття своєї самооцінки (імовірно, заниженої внаслідок дитячих психологічних травм) і штучне зниження самооцінки близьких людей.
Емоційний стан:
• почуття правоти завжди і в усьому;
• хронічний стрес, систематична агресивна поведінка;
• втрата рівноваги;
• зловживання засобами «набуття рівноваги» — алкоголь, наркотики тощо;
• страх суспільства, начальників;
• відчуття повсякденності факту насильства у сім’ї.
Життєві вміння:
• низький рівень релаксації;
• низька культура подолання стресів і травм (у всіх гріхах звинувачує не себе, а інших);
• відсутність практики одержання психологічної допомоги і віри в те, що саме йому це дуже потрібно;
• відсутність умінь змінювати звичні стереотипи та шукати нові шляхи вирішення проблем;
• низький рівень партнерських стосунків.
Особистісні риси:
• співзалежність від інших людей;
• порушення закономірностей раннього розвитку, що проявляється у контрзалежних моделях поведінки, униканні близькості (за Вайнхолдами);
• відсутність умінь партнерського співіснування;
• гіпертрофоване бажання бути лідером;
• травмованість;
• агресивність;
• дратівливість;
• авторитарність.
Психологічні наслідки створення ситуації насильства у сім’ї:
• нестійкість ціннісних орієнтацій;
• відчуття приреченості завжди бути агресором;
• формування вміння керувати і бути агресивним у ситуації насильства;
• неадекватність самооцінки;
• стигматизація всіх навколо;
• страх втратити владу в сім’ї;
• готовність до систематичної агресивної поведінки у сім’ї.
Основна увага у попередженні та подоланні наслідків насильства у сім’ї тривалий час була зосереджена на допомозі постраждалим особам.
Однак останнім часом у європейських країнах акцент змістився і на роботу з тими, хто чинить насильство в сім’ї, на їхнє покарання та надання їм можливості лікуватися, проходити корекційні програми.
У 2006—2008 роках реалізовано проект «Робота з особами, які вчинили насильство у сім’ї». Метою було вивчення досвіду європейських країн у роботі з кривдниками, визначення найкращих практик роботи з ними. Проект реалізували 8 організацій із 7 країн Європи.
Виявилося, що зараз у Європі діє 192 корекційні програми для кривдників у19 країнах:
• Австрія — 5 програм;
• Бельгія — 3;
• Хорватія — 1;
• Кіпр — 1;
• Чехія — 1;
• Данія — 3;
• Фінляндія — 1;
• Франція — 22;
• Німеччина — 66;
• Ірландія — 4;
• Ісландія — 1;
• Литва — 1;
• Люксембург — 1;
• Норвегія — 16;
• Португалія — 4;
• Словенія — 1;
• Швеція — 4;
• Іспанія — ЗО;
• Велика Британія — 7.
Це не зовсім репрезентативна, скоріше ілюстративна інформація. Так, наприклад, у Великій Британії діє понад 200 програм для жертв насильства і кривдників.
Варто відзначити, що у Північній та Західній Європі корекційних програм значно більше, ніж у Південній та Східній.
Перша корекційна програма для домашніх агресорів почала діяти у 1984 році. До 1995 року з’явилося ще 15 програм, і ще 28 — до 2000. Між 2001 і 2005 роками виникло ще 86 програм, і 33 — між 2006 і 2007.
Фінансують корекційні програми для домашніх кривдників:
• 33 % — з державного бюджету;
• 28 % — із муніципальних фондів;
• 42 % — з регіональних фондів;
• 18 % — приватне фінансування.
Як людина потрапляє в корекційну програму? У 75 % випадків проходження корекційної програми визначається рішенням суду чи в рамках інших актів правосуддя. У 25 % проходження програми є добровільним. У Великій Британії та Швеції часто програми діють у контексті пробації чи інших систем правосуддя. З 2004 року в Іспанії існує закон, відповідно до якого кожен домашній кривдник який потрапив до в’язниці, має пройти корекційну програму.
Які методи використовують у корекційних програмах? За результатами аналізу 170 програм виявилося, що у 45 % із них застосовують методи когнітивної терапії поведінки та соціальні тренінги.
13 % програм базуються на системній сімейній терапії, 14 % — на методах психодинаміки. У 28 % програм використовують усі три підходи.
Індивідуальна чи групова робота?
151 програма реалізує індивідуальне консультування. 149 програм передбачає групову роботу. 59 програм — роботу з парами. 112 із 149 програм, що передбачають реалізацію групової роботи з кривдниками, включають також індивідуальну роботу з ними.
Як довго триває корекційна програма?
40 % програм, що реалізують групову роботу, — від 14 до 26 тижнів, 23 % — менше ніж 14 тижнів, 19 % — до 52 тижнів.
У більшості програм групової роботи передбачено участь 2 керівників групи. У 71 % програм групу ведуть гендерно змішані команди — чоловік та жінка.
У США у всіх штатах діє програма «Стоп насильству». Вона передбачає реалізацію корекційних програм для осіб, які вчинили насильство у сім’ї. Важливою складовою цих програм є визначення тих осіб, які справді мають пройти корекційну програму.
Коли спливає факт домашнього насильства, з’ясовують і причини агресивної та насильницької поведінки людини:
• алкоголізм;
• наркоманія;
• психічне захворювання;
• систематична агресивна поведінка;
• дитячі психологічні травми.
Перші три спочатку треба вилікувати. Тільки після цього особи можуть проходити корекційну програму. Отже, програмі має передувати діагностична робота (визначення захворювань кривдника, бази та принципів індивідуальної психокорекції).